Остёр встретил меня свадьбой. Женился еврей с еврейкой. И гости, будем откровенны, сплошь евреи. Не без украинских товарищей, но в основном и целом. Слышалась еврейская речь, особенно со стороны пожилых.

Веселье уже дошло до такой степени, что танцевать вывалили из дома на улицу.

Играл оркестр – скрипка, бубен, аккордеон. Я сразу отметил: аккордеон трофейный, немецкий. Насмотрелся в Германии. У немцев два инструмента для веселья – губная гармошка и аккордеон. У евреев скрипка, известно. Теперь и аккордеон прибавили. А скрипач какой-то недоделанный. Сикось-накось. Потом сообразил – левша. Скрипку не по-человечески держит.

Играли вроде жизнерадостно, но заунывно. Подпевали мало. Когда заиграли украинскую – “Ты казала – у неділю” – загорланили все. Хором. Песня что надо. На века. Народная.

Что характерно, еврейские дети в большом количестве. И маленькие, и постарше – разного телосложения. В массе худенькие и чахлые. Но и толстые в том числе. А украинские – сплошь худенькие. Порода. Еврейский ребенок лучше усваивает пищу. Или кормят его особым способом, как гуску на зарез. Впихивают через глотку. А наши: поел-не поел – бувай здоров, біжи з хати.

Я, как сторонний, быстренько прошел мимо.

Но за мной увязался член свадебной команды с красной повязкой на рукаве:

– Товарищ, выпейте с нами за здоровье молодых. Приглашаем от всей души.

И так в меня вцепился, клещами не растащить.

Голосит, как скаженный:

– До нас идите, до нас! Усех приглашаем! Увесь Остёр гуляет!

И – полное внимание к моей персоне с тыла и с флангов.

Я б, конечно,не должен. Тут только зацепись языком, сразу развернут на полную катушку. Откуда? Кто? К кому? Зачем? Дешевле пойти на поводу и потом незаметно исчезнуть.

В голове мгновенно сложилось: если спросят, скажу, что проездом, по служебной цели.

Зашел в дом. Там вокруг стола группировались некоторые гости. Ясное дело, царило разорение. Тарелки с объедками, бутыли полупустые. Ничего подозрительного.
От фаршированной щучихи в пол-стола – голова и хвост. Голова тоже нашпигованная, как у евреев принято. А не съели.

Я отговорился, что по ранению крепкого не употребляю. Попросил чистой водички. Мне дали стакан узвара: красный, с калиной, грушами. Как положено.

Я стакан поднял и говорю:

– Спасибо, товарищи. Желаю счастья и спасибо, что позвали за свой стол.

Вошли молодые. Она – здоровая деваха лет к тридцати. Волосы черные, кудлатая. Глаза, правда, красивые. Черные. Жених трохи подкачал ростом и сложением. Но на лицо ничего. Не страшный. Постарше нее. Лет на пять.  Масть – светлая, с рыжиной. Глаза разного цвета – один голубой, другой светло-карий. Редкая примета.

И с нее, и с него –  описывать словесный портрет сплошное удовольствие. Ни с кем не перепутаешь даже в общих чертах.

За молодыми вошли гости. Наорались, каблуками землю побили, настало время закусить.

И опять оглушили меня своим гырканьем. Но, смотрю, украинцы даже разговор на их языке поддерживают. На шуточки отзываются веселым смехом. Подмигивают.

Тот, что меня за шиворот притащил в хату, громко объявил:

– У нас, товарищи, еще один гость. Он сейчас скажет свое слово. Ша!

Все замолчали.

Я стакан с узваром поднял и говорю:

– Мазл тов, дорогие молодята! Мазл тов на долгие годы!

Через одного от меня сидит старик с пейсами, в засаленном картузе. И как уцелел? В эвакуации, наверно, спасался, место занимал.

И вот он кивает в мою сторону и спрашивает буквально в пространство вокруг:

– Аид?

Я засмеялся.

– Нет. У меня друг из ваших. Он научил. Так что желаю вечного счастья!

Поднялся осанистый человек в хорошем пиджаке. Украинского вида. А там – черт его знает. Иногда с налета не разберешь. И у нас носатые и черные бывают.

– Спасибо на добром пожелании! Вы видите свадьбу. Свадьба получается хорошая, веселая, и вы с нами веселитесь и ешьте-пейте.

Старик, который интересовался, или я не аид, смотрел на меня в упор своими бельмами. То есть глаза у него вроде зрячие, но и в тоже время невидящие. Неприятно.

Я на весь рот улыбаюсь и выхожу на двор.

Мужчины курят, дети шныряют, женщины таскают глиняные миски с летней кухни в дом. Время – к темноте.

Я – к калитке боком, боком. Осанистый, который отвечал мне тостом, крикнул в мою строну:

– Товарищ, не спешите! У нас еще не кончилось! Понравилось вам?

– А как же. Сильно. И угощенье сладкое, и водочка горькая, как говорится.

Мужчина подошел вплотную, положил руку на плечо:

– Вот так, товарищ. Вот так. Свадьбу играем всем Остром.

Я пошутил для легкости:

– Поздновато невеста с женихом собрались. Им бы детей в  школу вести, а они только записываются.

Мужчина закивал:

– Так у них и были дети. И у нее, и у него. И муж у нее был. И у него жена тоже. Немцы убили с полицаями. А вы с каких краев?

– Нездешний.

– Я точно вижу – военный! Правда ж?

Я неопределенно мотнул головой.

Мужчина заспешил сказать:

–  Не спрашиваю, ничего не спрашиваю. Понимаю. Сам воевал. А до войны на ответработе. Теперь вот… Но ничего. Не жалуюсь. Я с пониманием. Ночуйте у нас.

И протянул мне руку для знакомства:

– Файда Мирон Шаевич. Заведую культпросветработой. Верней, временно завхозом в клубе… Сейчас сильно культура нужна людям. После всего.

Я руку пожал.

Подбирал имя для представления, а тут распахнулась калитка и новые, запоздавшие гости зашли на двор с громкими криками приветствия.

Опять загиркотали, засмеялись кругом.

Я юркнул за забор, на улицу.

И что за нация такая! Допустим, твоих поубивали. И детей.  А ты свадьбу гуляешь. На глазах у всех. И все тоже  хороши. Пьют, жрут. На аккордеоне пиликают – жилы тянут.

Во мне, будем откровенны, говорила злость.  Но я себя не сдерживал.

Не сегодня-завтра упекут к черту на рога, в голую степь и снег, ты манатки собирай, узлы вяжи, золотишко распихивай по тайным местам. А они женятся. И детей сколько бегает. И смеются. И петушков на палочке сосут.

Остер зустрів мене весіллям. Одружувався єврей з єврейкою. І гості, будемо відверті, суцільно євреї. Не без українських товаришів, але здебільшого і цілому. Лунала єврейська мова, особливо з боку старих.

Веселощі вже сягнули такого ступеню, що танцювати вивалили з хати надвір.

Грав оркестр — скрипка, бубон, акордеон. Я відразу зазначив: акордеон трофейний, німецький. Надивився в Німеччині. У німців два інструменти для веселощів — губна гармошка і акордеон. У євреїв скрипка, ясна річ. Тепер ще й акордеон додали. А скрипаль якийсь недороблений. Абияк. Потім зрозумів — шульга. Скрипку не по-людськи тримає.

Грали начебто життєрадісно, але нудно. Підспівували мало. Коли заграли українську — «Ти казала у неділю» — загорланили всі. Хором. Пісня що треба. На віки. Народна.

Що характерно, єврейські діти у великій кількості. І малі, і старші — різної статури. Здебільшого худенькі і хирляві. Але й товсті в тому числі. А українські — всуціль худенькі. Порода. Єврейська дитина краще засвоює їжу. Або годують її особливим способом, як гуску на заріз. Впихають в горлянку. А наші: поїв-не поїв — бувай здоровий, біжи з хати.

Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.

Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:

– Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.

І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.

Горлає, як скажений:

– До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!

І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.

Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.

В голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.

Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого. Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.

Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.

Я підняв склянку і кажу:

— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.

Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.

І з неї, і з нього — списувати словесний портрет саме задоволення. Ні з ким не переплутаєш навіть у загальних рисах.

За молодими увійшли гості. Нагорлалися, підборами землю побили, настав час закусити.

І знову оглушили мене своїм гирканням. Але, дивлюся, українці навіть розмову їхньою мовою підтримують. На жарти відгукуються веселим сміхом. Підморгують.

Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:

— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!

Всі замовкли.

Я склянка з узваром підніс і кажу:

— Мазл тов, дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!

Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.

І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:

— Аїд?

Я засміявся.

— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!

Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті і чорні бувають.

— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться і їжте-пийте.

Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.

Я на кутні посміхаюся і виходжу надвір.

Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.

Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:

— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?

— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.

Чоловік підійшов впритул, поклав руку на плече:

— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.

Я пожартував для легкості:

— Пізненько наречена з нареченим зібралися. Їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.

Чоловік кивнув:

— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?

— Нетутешній.

— Я точно бачу — військовий! Правда ж?

Я невизначено хитнув головою.

Чоловік поквапився сказати:

— Не питаю, нічого не питаю. Розумію. Сам воював. А до війни на відповідальній роботі. Тепер ось… Але нічого. Не скаржуся. Я розумію. Ночуйте у нас.

І простягнув мені руку для знайомства:

— Файда Мирон Шаєвич. Завідую культосвітньою роботою. Точніше, тимчасово завгоспом у клубі… Зараз дуже культура потрібна людям. Після всього.

Я потиснув руку.

Добирав ім’я, щоб представитися, але тут відчинилася хвіртка і нові, запізнілі гості зайшли на подвір’я, вигукуючи привітання.

Знову гиркання, сміх довкола.

Я прошмигнув за паркан, на вулицю.

І що за нація така! Припустимо, твоїх повбивали. І дітей. А весілля ти гуляєш. На очах у всіх. І всі теж хороші. П’ють, їдять. На акордеоні пілікають — тягнуть жили.

У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.

Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть.

C’est une noce qui m’a accueilli à Ostior. Un juif se mariait avec une juive. Les invités, disons- le franchement, étaient tous juifs. Non sans quelques camarades ukrainiens, d’accord, mais pas pour l’essentiel. On entendait des mots juifs venant de droite et de gauche, particulièrement dans la bouche des plus âgés.

Les réjouissances avaient atteint un tel degré qu’ils avaient déboulé de la maison pour danser dans la rue.

Il y avait un orchestre : un violon, un tambourin, un accordéon. J’ai tout de suite fait le constat suivant : l’accordéon était allemand – une prise de guerre. J’en avais vu plein en Allemagne. Les Allemands ont deux instruments de musique quand ils font la fête : l’harmonica et l’accordéon. Pour les juifs, on sait que c’est le violon. Maintenant, ils ont ajouté l’accordéon. Le violoniste était un type brut de décoffrage. Du genre de traviole. Mais après, j’ai compris : il était gaucher. Il ne tenait pas le violon comme une personne normale.

Ils jouaient une musique apparemment guillerette, mais mélancolique. Ils ne chantaient guère. Quand ils ont entonné la chanson ukrainienne Tu as dit que dimanche on irait tous à la noce, tout le monde s’est mis à brailler. En choeur. C’était la bonne chanson au bon moment. Immortelle. Populaire.

Ce qui était typique, c’est qu’il y avait des enfants juifs en grand nombre. Des petits et des grands, de différentes constitutions. Maigrichons et souffreteux pour la plupart. Parmi eux, il y avait des gros, cependant. Quant aux Ukrainiens, ils étaient tous maigres, sans exception. C’est le sang qui parle. L’enfant juif assimile mieux la nourriture. Ou bien on le nourrit de façon spéciale, comme une oie que l’on va abattre. On les gave en leur bourrant le gosier. Chez les nôtres, que tu manges ou pas, il faut que tu sois costaud, et tu fiches le camp de la maison.

Comme je n’étais pas des leurs, j’ai accéléré le pas. Mais un membre de l’équipe de la noce qui portait un bandeau rouge sur la manche m’a collé au train :

– Camarade, venez boire avec nous à la santé des jeunes mariés. On vous invite de tout coeur.

Et il s’est cramponné à moi, au point que j’ai cru ne pas pouvoir me dégager de ses bras en tenailles.

Il braillait comme un hurluberlu.

– Venez chez nous, chez nous ! Tout le monde est invité. Tout le village fait la fête !

Par ailleurs, j’avais suscité une curiosité générale sur ma personne, venant de l’arrière et des flancs.

Je n’aurais pas dû, bien sûr. Là, il suffit qu’on commence à tailler une bavette, pour que ça jacasse à n’en plus finir. D’où est- ce que tu viens ? Tu es qui ? Tu vas chez qui ? Pour quoi faire ? Il vaut mieux commencer par se laisser mener par la bride, puis filer sans demander son reste.

Aussitôt j’ai décidé en mon for intérieur que si on m’interrogeait, je dirais que je ne faisais que passer pour des raisons de service.

Je suis entré dans la maison. Là, un certain nombre d’invités étaient réunis autour de la table. Clairement, c’était le règne de la dévastation. Des assiettes avec des restes, des bouteilles à moitié vides. Rien de suspect.

Du brochet farci aussi long que la moitié de la table, il ne restait que la tête et la queue. La tête était elle aussi farcie d’ail, comme c’est la coutume chez les juifs. Ils n’y avaient pas touché.

J’ai dû prétexter des problèmes d’estomac pour refuser l’alcool. J’ai demandé de l’eau toute simple. On m’a donné un verre de sirop : il était rouge, de l’obier et de la poire. Comme il se doit.

J’ai levé mon verre et j’ai fait une déclaration :

– Merci, camarades. Je vous souhaite d’être heureux et je vous remercie de m’avoir invité à votre table.

Les jeunes mariés sont entrés. Elle était une robuste donzelle qui avait dans les trente ans. Une tête ébouriffée, des cheveux noirs. De beaux yeux, c’est vrai. Noirs. Le fiancé était un peu décevant sur le plan de sa taille et de son physique. Mais rien à dire par rapport à son visage. Rien d’inquiétant. Un peu plus vieux qu’elle. Dans les cinq ans de plus. Le poil blond, virant au roux. Des yeux de couleurs différentes : l’un bleu clair, l’autre marron clair. Un signalement rare.

C’est un vrai plaisir de faire leur portrait, aussi bien celui du garçon que celui de la fille. Impossible de les confondre avec qui que ce soit d’autre, même en quelques traits.

Les invités sont entrés à la suite des mariés. Ils hurlaient à gorge déployée, frappant leurs talons par terre : le moment de se remettre à table était venu.

Et ils m’ont à nouveau assourdi avec leur baragouin. Mais en les observant, je me suis aperçu que même les Ukrainiens entretenaient la conversation dans leur langue. À leurs plaisanteries, ils réagissaient en riant de bon coeur. Ils faisaient des clins d’oeil.

Celui qui avait enfoncé le clou pour que j’entre a annoncé de sa voix de stentor :

– Camarades, nous avons ici un invité supplémentaire. Il va prendre la parole. On la ferme !

Tout le monde s’est tu.

J’ai levé mon verre de sirop et j’ai dit :

– Mazel tov ! Chers jeunes mariés ! Mazel tov pour de longues années !

À côté de mon voisin se trouvait un vieillard avec des peots, coiffé d’une casquette graisseuse. Comment avait- il fait pour rester en vie ? Il a dû sauver sa peau en étant évacué, c’était sûrement un gros bonnet.

Et le voilà qui hoche la tête dans ma direction et demande littéralement à tout l’espace autour de lui :

– Aïd ?

J’ai éclaté de rire.

– Non. J’ai un ami qui fait partie des vôtres. C’est lui qui m’a appris. Donc, je vous souhaite un bonheur éternel !

Un homme qui avait une belle prestance et était vêtu d’une jolie veste s’est levé. L’air d’un Ukrainien. Et là, bon sang, j’ai pas pigé. Parfois, de prime abord, on s’embrouille. Chez nous aussi, il y a de gros nez et des noirauds.

– Merci pour ces bons voeux ! Vous voyez une noce. La noce est belle et joyeuse, et vous vous amusez en notre compagnie, alors buvez et mangez !

Le vieillard qui était curieux de savoir si j’étais aïd ou pas me fixait de ses yeux que recouvrait une taie. Je veux dire qu’il voyait apparemment, mais en même temps on avait l’impression qu’il était aveugle. C’était déplaisant.

Je lui ai adressé un large sourire et je suis sorti.

Les hommes fumaient, les enfants cavalaient dans tous les sens, les femmes apportaient dans la maison des plats en terre qui venaient de la cuisine d’été. La tombée de la nuit était proche.

Quant à moi, j’ai passé le portillon en catimini, sans me faire remarquer. Le type à la belle prestance m’a alors hélé :

– Camarade, ne soyez pas pressé comme ça ! Ce n’est pas encore terminé ! Ça vous a plu ?

– Et comment ! Ça m’a beaucoup plu. La régalade est douce et la vodka est forte, comme on dit.

L’homme s’est planté tout contre moi, il m’a posé une main sur l’épaule.

– C’est comme ça, camarade. C’est comme ça. Tout Ostior fête la noce.

J’ai fait une plaisanterie, histoire de détendre l’atmosphère.

– La fiancée et le fiancé se sont trouvés un peu tard. Ils ont l’âge de conduire leurs enfants à l’école, et c’est seulement maintenant qu’ils se marient.

L’homme a acquiescé.

– Oui, mais ils avaient déjà des enfants. Aussi bien elle que lui. Elle avait un mari. Et lui avait une femme. Les Allemands les ont tués avec l’aide des collabos. Vous venez d’où ?

– Je ne suis pas d’ici.

– Je le vois bien. Vous êtes militaire, hein !

J’ai vaguement hoché la tête.

L’homme s’est empressé de dire :

– Je ne vous le demande pas, je ne demande rien. Je comprends. Moi aussi, j’ai fait la guerre. Et avant la guerre j’avais un poste à responsabilité. Mais maintenant… Peu importe. Je ne me plains pas. Je comprends les choses. Passez la nuit chez nous.

Et il m’a tendu la main pour se présenter.

– Faïda, Miron Chaïevitch. Je suis chargé de l’action culturelle. Plus précisément, je suis provisoirement intendant dans un club… Aujourd’hui, les gens ont un grand besoin de culture. Après tout ce qui s’est passé.

Je lui ai serré la main.

J’étais en train d’essayer de me trouver un nom pour me présenter quand le portillon s’est ouvert : de nouveaux invités arrivaient en retard et entraient en poussant des hurlements en guise de salutations.

Tout le monde autour s’est remis à rigolbocher et à rire. Je me suis vite faufilé derrière la palissade et je me suis retrouvé dans la rue.

Tu parles d’un peuple ! Admettons qu’on ait tué les tiens systématiquement. Y compris les enfants. Et tu fais la noce. Tu te donnes en spectacle devant tout le monde. Et tout le monde y va. Et on picole, on bâfre. On pianote avec monotonie sur son accordéon, on s’époumone.

Disons- le franchement, c’est la hargne qui parlait en moi. Mais je ne me contenais pas.

Si ce n’est pas aujourd’hui, c’est demain qu’on va t’expédier au diable, au milieu de la steppe désertique et de la neige, alors contente- toi de rassembler ton barda, de faire tes balluchons, de planquer ton or dans des caches secrètes. Mais eux, ils se marient. Et tous ces gosses qui cavalent partout ! Et ils rigolent. Ils lèchent des sucettes. C’est bien sucré.