Mother tongue

I have my mother’s red tongue.
A nimble boy,
he
flexes this way and that.
He
jumps through the hoops of teeth.
He flies up

from the wet arena of a jaw
to the palatinal dome
(there’s this circus again).

Mama, in my mouth
is your red tongue.
You watched me
learn
to use it,
lick
your sweet words,
suck
your chest voice,

and asked for more.

Mama, in my mouth
is your red tongue.
I drank your milk
so it would grow,
gain weight,
learn to hold his head
in your salivating cradle
so it could crawl
from cheek to cheek,

so we could hear his
baby pratter.

Mama, in my mouth
is your red tongue.
It failed to grow,
it failed to man up:
a boy, he prefers
girl’s clothes.

Mama, I learn to speak
every day. In a language foreign
to you, I learn to speak
about things
foreign to you. You gave me life
and I opened inside it a school
of foreign languages.

But inside my mouth
there’s only one tongue.
It’s yours.

 

*

Language is a Prison Sentence

for our resistance,
for our inability
to absorb the whole world.

We want limits and walls,
and the barbed wire of poems,
so that throwing ourselves on them
in an attempt to flee
we could feel alive.

We get sentenced to language as children
and remember no other life,
but for prison life,
no sky,
but the sky behind words,
no food, but for the tasteless broth
of thin daily speech.

Nobody asked us whether
we want to be born.
Nobody asked us whether
we want to learn to speak.

Memory keeps us here,
and the only way out
is oblivion.
But beyond language
is Cain’s sadness,
oblivion is a murder.
One of the greatest
unthinkable sins
is to escape from
the prison of language.

To escape –
To stop talking –
To feel
the rise and fall
of the great bosom of the world.

Its liberated hum
makes no sense.

 

*

I Read a Poem in a Foreign Language

I climb
its peak
survey the landscape
like a partisan woman
with a light backpack
of word supplies
behind my back

I try
to understand where
this winding metaphor
leads to, where
the border of a thought
ends and whose gravestone
is left to overgrow
on the crossroads
of these long lines

In the twilight of confusion
I wander by tongue
I listen
to the hissing and hushing
landscape, I lose
balance, fall into the bog,
grab onto the bridge
of translation my palms burn
from splinters,
wet up to my waist
I proceed

A woman partisan is a strange image
I don’t like war but
on the territory of a foreign language
I am a melancholy spy
I have to steal a secret
of these strange hills
under the cover of mist
So that later, I could sit down at a rest stop
and write
the script-mist
of my own poetry

 

*

Papercutting

You and I are a pair of scissors
that cut
the same white piece of paper

Out of this paper, white
trees sprout
white flowers
beasts crawl out
demons stretch their white legs
and topple white stems
but paper beasts
cannot harm
paper flowers

Out of this paper
tenderness sprouts
love
longing sprouts
loneliness
discord and squabbles and ringing
in my ear
from silence

We can do anything
as long as the two of us
scissor
one piece of paper

of language

we engender a world
with the sharp blades
of our tongues.

 

Mother tongue

У мене мамин червоний язик.
Гутаперчевий хлопчик.
Він
вигинається навсібіч.
Він
стрибає в кільце зубів.
Він
рвучко злітає
з вогкої арени щелепи
до піднебінного шатра.
(Знов цей цирк!..)

Мамо, у мене в роті
твій червоний язик.
Ти бачила,
як я навчалася
ним говорити.
Як вивертала його,
як облизувала
твої ніжні слова,
як спрагло всмоктувала
твій грудинний голос,
як просила ще.

Мамо, у мене в роті
твій червоний язик.
Я пила твоє молоко,
щоб він ріс,
набирав кілограми,
щоб у слинявій люлі
вчився тримати голівку,
щоб поповз
від однієї щоки до другої,

Щоб ти почула його
дитячий белькіт.

Мамо, у мене в роті
твій червоний язик.
Він так і не виріс,
не перетворився на справжнього
чоловіка. Хлопчик,
який у люди вбирається
дівчинкою.
Мамо, я навчаюся говорити
щодня. Навчаюся
говорити чужими для тебе
мовами про сторонні для тебе
речі. Ти подарувала мені життя,
а я відкрила в ньому школу
іноземних мов.

Тільки язик у моєму роті,
як і раніше, один.
І він твій.

(Trans. Anna Vovchenko)

 

*

Мова — тюрма

Мова — тюрма,
до якої нас кинули
за небажання
й нездатність
увібрати в себе УСЕ.

Ми прагнемо меж і стін,
і колючого дроту рядків,
щоб, кидаючись на них
у намаганні вирватись,
відчути себе живими.

Ми потрапляємо в мову малими
й не пам’ятаємо іншого життя,
ніж тюремне,
іншого неба,
ніж заґратоване,
іншої їжі, ніж пісна юшка
порожніх щоденних розмов.

Ніхто не питав нас,
чи хочемо ми народжуватись.
Ніхто не питав нас,
чи хочемо ми говорити.

Пам’ять тримає нас тут,
і єдиний шлях звідси —
забуття.
Але за межами мови —
каїнова самотність,
бо забуття — це вбивство.
Один з найстрашніших,
з найбільш неуявленних гріхів —
втекти з власної волі
з полону Мови.

Звільнитись —
замовкнути —
відчути,
як здіймаються
могутні груди Всесвіту.

І в його невимушеному шумі
не відшукати жодного сенсу.

(Transl. Iya Kiva )

 

*

Читаю вірш чужою мовою

видряпуюся
на його верхівку
стою оглядаючи простір
як войовниця-розвідниця
з легким наплічником
словникового запасу
за спиною

намагаюся
зрозуміти куди
веде ця зміяста
метафора де
завершується межа
думки і кому з мертвих
залишили зарослий пам’ятник
на перехресті
цих довгих рядків

у ранішніх сутінках нерозуміння
просуваюсь майже навпомацки
прислуховуюся
до свистячих і шиплячих
ландшафту втрачаю
рівновагу падаю у багно
хапаюся за переклад-
ину трохи скимлять
долоні від гострих скалок
і вимокла по пояс
йду далі

войовниця-розвідниця — дивний образ
я не люблю війну але
на території іноземної мови
я — самотня шпигунка
і мушу викрасти секрет
у цих чужих затягнутих
вологим серпанком гір
щоб сидячи на привалі
згодом занотувати
туманним шифром
поезії власної

(Trans. Iya Kiva )

 

*

Витинанка

ми з тобою є парою ножиць
ріжемо
один на двох білий аркуш

виростають з нього
білі дерева
білі квітки
видряпуються
почвари
й чорти
випростують свої
криві білі ноги
і топчуть білі стеблини
але паперові чорти
паперовим квіткам
не можуть нашкодити

з білого аркуша
виростає ніжність
любов
виростає сум
і самотність
сварки і лайки і дзвін
у вухах
від мовчання

ми вміємо все
парою ножиць
ми ріжемо
один на двох білий аркуш

мови

народжуємо всесвіт
гострими лезами
своїх язиків

(Trans. Iya Kiva)